2003 рік

WoodBusiness №4/2002 - 1/2003
В. Сторожук (НІЦЛ)

Лісове право вивчає лісові відносини

Земельні та лісові відносини

Земельні відносини у новому Земельному кодексі розглядаються як суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею . Однак буде скоріше рефлексивно, чим логічно, за аналогією означити "лісові відносини". Виявляється, жоден лісовий закон Європи (окрім Російської Федерації) нині не оперує таким поняттям. Без означення вживає термін "лісові відносини" і чинний Лісовий кодекс [4]. Отже, питання щодо змісту лісових відносин не є риторичним.

Прийнявши за основу просту тавтологію - "лісові відносини - це суспільні відносини щодо лісів" - дослідимо, що правомірно віднести до їх складу. Згадаємо, що в преамбулі до Лісового кодексу УРСР (1978) лісові відносини були задекларовані "як суспільні відносини в галузі використання, відтворення і охорони лісів". Але, ні правові відносини щодо охорони та захисту лісів, як це зазначено Лісовим кодексом радянського періоду [5], ні окрім того, реалізації права власності, як додає новітній Земельний кодекс [2], не замикають коло правових відносин щодо лісів. Зокрема вказаними означеннями не охоплені класичне поняття "управління лісами" , або контролю за дотриманням лісового законодавства.

Тому, "лісові відносини" раціонально визначити як "суспільні відносини у галузі використання, відновлення, охорони та захисту лісів, управління лісами та лісовим господарством". Серед позитивних наслідків введення нового терміну відзначимо впорядкування понятійного апарату лісового права: ідентифікацію об'єктів і суб'єктів лісових відносин, та розмежування "права на ліси" та "права на землю".

Ліс росте на землях лісового фонду

Земельний та лісовий фонди

Категорії земель та земельні фонди

Просте порівняння положень новітнього та попереднього Земельних кодексів змушує говорити про формальний перерозподіл у складі земель України, без кардинальних змін цільового призначення останніх. Тому накладання на застарілу схему поділу на категорії земель нової системи прав власності, навіть загострило досі існуючі суперечності між земельним та лісовим законодавством.

Найперший правовий casus belli , що пов'язаний із земельними категоріями, полягає у спільному використанні різних способів територіального поділу земель за цільовим призначенням. Власне проблема зумовлена вибором означення фонду.

В Земельному кодексі "категорією земель" називають як землі конкретного призначення (сільськогосподарського, історико-культурного тощо), так і землі різних фондів (лісового, водного). Показово, що землі "природо-заповідного призначення" взагалі називають землями "природно-заповідного фонду". Поділ земель на категорії зроблений у припущенні його адитивності: сума площ земельних категорій складає всю територію України.

Але, згідно означень, що наведені в законодавчих актах, поняття фонду виявляється не тотожним ... категорії земель фонду. Навіть, якщо де-юре земельна ділянка відноситься тільки до однієї категорії земель, то де-факто, вона одночасно може бути складовою кількох фондів. Типовий приклад, коли територія лісового фонду проголошується біосферним заповідником, національним парком або іншим природно-заповідним об'єктом, що згідно закону відноситься до природно-заповідного фонду.

"Основне" цільове призначення ділянки, що є критерієм віднесення до певної категорії земель, часто не співпадає з "природною" функціональною характеристикою ділянки, котра обумовлює господарський режим. Поняття земель фонду штучно об'єднує ділянки, що відрізняються за функціональними показниками. Так, "землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну ... та іншу цінність" . "До земель лісового фонду належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства" . "До земель водного фонду належать землі, зайняті: а) ... водними об'єктами... ; б) прибережними захисними смугами ... в) гідротехнічними спорудами ... г) береговими смугами водних шляхів" . Отже, визначальним чинником при віднесенні земельної ділянки до певного фонду виявляється її не "природна", а "приписна" характеристика. Але як визначити, до складу якого фонду слід відносити ліс, що росте вздовж річки, що протікає по регіональному парку в зеленій зоні якогось населеного пункту (лісо-водо-заповідно-рекреаційний фонд)?

Очевидно, логічним вирішенням "фондової" проблеми, що виникла, була б цілковита відмова від поняття фонду, та оперування виключно категоріями земель.

Власне у земельному та лісовому законодавстві переважної більшості європейських країн використовуються тільки категорії земель: лісові землі, землі тимчасово не зайняті лісом, водні угіддя, сільськогосподарські землі, - утворені на основі введення відповідного господарського режиму. Як похідні від них розглядаються заповідники, історико-культурні об'єкти, - котрі окремими земельними категоріями не вважаються.

Слід зауважити, що трансформація поняття земельних категорій в українському земельному законодавстві вже розпочалася. Визнано необхідність переходу від грошової оцінки земельних ділянок сільськогосподарського призначення [10], водного, лісового фонду, земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення [11, 12] під час укладання цивільно-правових угод, до експертної грошової оцінки земельних ділянок, які використовуються як сільськогосподарські угіддя, земельних ділянок, вкритих лісовою рослинністю та призначених для вирощування лісу, забудованих земельних ділянок та земельних ділянок спеціалізованих об'єктів з обмеженим ринком [13, 14].

Проте, доводиться констатувати, що під час розробки Земельного кодексу, законодавець не надав особливого значення "фондовій" проблемі, можливо відклавши її вирішення до прийняття законів, що повинні бути розроблені в порядку перехідних положень, - насамперед, Закону України "Про земельний кадастр", і не в останню чергу Лісового кодексу.

Лісовий фонд та ліси

Наразі розглянемо як співвідносяться поняття "ліс", "лісовий фонд" та "земельні ділянки лісового фонду" в діючому Лісовому кодексі [4].

Згідно означення "усі ліси на території України становлять її лісовий фонд. До лісового фонду належать також ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства". "Землі лісового фонду поділяються на лісові та нелісові" .

Схема (рис. 1) та наведені означення наочно вказують, що лісовий фонд не є поняттям тотожним множині земельних ділянок лісового фонду.

Можна взаємно-однозначно співставити "земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства" лісового фонду (рис. 1 множина Б) із "лісовими землями, не вкритими лісовою рослинністю, які підлягають залісненню, зайняті лісовими шляхами, просіками" та "нелісовими землями" земельних ділянок лісового фонду (рис. 1 - множини б, в, г, д). Однак, категорія "лісових земель, вкритих лісовою рослинністю" земельних ділянок лісового фонду це лише частина, хай навіть найбільша, "усіх лісів" лісового фонду, котрі ростуть також на значній частині земель природно-заповідного та природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення тощо.

Звідси виникає наріжне питання, що визначає всю побудову Лісового кодексу: як узгоджено означити поняття "лісу" та "лісового фонду"? Як показано вище, раціонально - радикально відмовитися від поняття "лісового фонду" взагалі, та перейти до оперування категорією "лісових земель", як це зроблено в більшості європейських країн.

Проте Земельний кодекс 2001 року зберігає термін "лісовий фонд". Тому, виключно як перехідне положення, пропонуємо називати лісовим фондом "сукупність лісових і нелісових земель, наданих для ведення лісового господарства, певної адміністративно-територіальної чи господарської одиниці", що не суперечить визначенню земельних ділянок в Земельному кодексі.

"Ліс" слід визнати поняттям поза-фондовим: ліси можуть відноситися до "лісових земель, вкритих лісовою рослинністю" будь-якої "фондо-категорії". При цьому, як завше, ліс буде виконувати природоохоронні, оздоровчі, рекреаційні, культурологічні та інші корисні функції.

Крім того, при визначенні лісу корисно скористатися методом від супротивного, відсікаючи все, що лісом бути не може з огляду забезпечення "сталого лісоуправління". Так, частина земель зайнятих зеленими насадженнями, полезахисними лісовими смугами та захисними насадження, що відносилися до лісових земель, Земельним кодексом 2001 року справедливо виключені із складу земель лісового фонду та віднесені до земель відповідних категорій . От тільки лісівникам не варто боятися очевидного, хай навіть і незугарного, наслідку "фондового переділу", коли після віднімання площі вказаних категорій, лісистість України на папері водночас зменшилася з 15,6 % до 14,3%.

Серед прав на ліси найпершим є право на землю

Право на землю та право на ліси

За новим Земельним кодексом власність на землю - це есенція земельних відносин. Оскільки право власності на землю поширюється Земельним кодексом "в її межах на ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться" ,то дискусію щодо права власності на ліси можна було б припинити, якби не кілька "але ...".

Але, що таке "ліс"?

Сучасне визначення лісу "як сукупності землі, рослинності, в якій домінують дерева та чагарники..." із чинного Лісового кодексу говорить, що земля є складовою лісу. Але ж як вказано вище, згідно Земельного кодексу ліс та насадження знаходиться на землі. Очевидно, що Лісовий і Земельний кодекси по різному трактують поняття лісу. Справа в тому, що "ліс" в Лісовому кодексі проголошується як екологічна система, а в правовому відношенні має розглядатися як цілісний природний ресурс, тобто економічна система "земля - лісові ресурси", в той час як Земельний кодекс розглядає ліс виключно як "лісові ресурси".

Хоч апріорі визначення лісу є прерогативою лісового законодавства, трактування лісу виходить за рамки названих кодексів. Зокрема Конституція України , Закон про охорону навколишнього природного середовища розглядають ліси як природні ресурси, а Земельний кодекс, а також названий Закон про охорону навколишнього природного середовища описують ліси як лісові ресурси.

Дилема "природний ресурс" чи "лісові ресурси" могла б перетворитися у "майнову" проблему у зв'язку з появою недержавних форм власності на ліси. Скажімо, приватний лісовласник взяв у комерційному банку кредит під заставу "лісу". Припустимо, кредит він не повернув, що тоді належить банку? Чи відійде банку згідно цивільно-правової угоди займу земельна ділянка? Третейську крапку у цьому питанні ставить Цивільний кодекс [6], який при розгляді поняття "лісу", зокрема в частині загальних положень про право власності та про майно , чітко зазначає, що земля і лісові ресурси не можуть розглядатися у цивільно-процесуальному праві як окремі складові. Отже, не заставляйте "ліс", бо втратите землю.

Повертаючись до розглянутої вище проблеми земельних фондів, ми пропонуємо регуляцію адміністративних питань у галузі лісового права відносити до "лісового фонду", а в частині цивільних та майнових відносин розглядати "ліс" виключно як цілісний природний ресурс, та в галузі екологічного права - як екологічну систему. Право власності на ліси включає право власності на земельні ділянки та лісові ресурси, що на них знаходяться.

Отже, "ліс" майбутнього Лісового кодексу - це не той "ліс", що у новому Земельному кодексі. Прирівнювати ж ліс до лісових ресурсів , - залишатися на позиціях радянського цивільного права. Хибність такого підходу також підтверджує розгляд наступного "але, ...".

Але, чи є власник землі власником лісу?

Для приватного лісу - так. А для державного? Для відповіді коротко пригадаємо історію цього питання.

Розвиток права власності на землю та ліси в Україні

Лісовий кодекс УРСР 1978 року [5] встановлює виключну державну власність на ліси, які надаються тільки в користування. Єдиний державний лісовий фонд складається із лісів державного значення, та колгоспних лісів, що знаходились на землях, наданих колгоспам в безстрокове користування . Радянське право розглядало ліс як лісові ресурси, право користування якими (ведення лісового господарства) надається лісогосподарським підприємствам, в той час як право власності на землі лісового фонду, а разом з тим володіння та розпорядження лісами відносяться до компетенції виконавчих комітетів Рад народних депутатів.

Перший український Земельний кодекс 1992 року [3] проголошує державну, колективну і приватну власність на землю. Право розпорядження землею залишається у Рад народних депутатів. Землі лісового фонду не можуть передаватися у колективну та приватну власність, за винятком невеликих (до 5 га) ділянок лісів . Суб'єктам права колективної власності , що організовані на базі розформованих колгоспів, землі лісового фонду надаються у постійне користування. Положення про право тимчасового користування ділянками лісового фонду у кодексі відсутні.

Лісовий кодекс України1994 року відновлює виключну державну власність на ліси (ст. 6 [4]). Всупереч Земельному кодексу [2] положення про передачу лісів у приватну власність із Лісового кодексу [4] виключене. Лісогосподарським підприємствам та громадянам надається право користування ділянками лісового фонду, яке може бути постійним (до 5 га для громадян) або тимчасовим . Лісовим кодексом [4] право тимчасового користування (в тому числі на умовах оренди) поширене на землі лісового фонду. Розпоряджаються лісовим фондом різного рівня Ради - в межах своїх повноважень від місцевих до Верховної. Правоспроможність володіння лісовим фондом у кодексі ігнорується.

Хід розвитку права власності на ліси в період з 1991 по 2001 роки свідчить, що законодавчо землі лісового фонду практично весь час знаходилися у державній власності, окрім потенційної можливості передачі у приватну власність протягом короткого проміжку часу з 1992 по 1994 роки, між прийняттям Земельного та Лісового кодексів. Справді, за матеріалами обліку лісового фонду 1996 року у власності і користуванні громадян знаходилося 6783 га, що складає близько 0,06 % від площі всього лісового фонду країни (10782,2 тис. га), тобто "приватних" лісів шість років тому в Україні фактично не було.

Земельний кодекс 2001 року скасовує державну монополію на ліси. Землі лісового фонду віднині можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності . Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів та державних місцевих адміністрацій. Формально це означає, що відбулася зміна суб'єкта права власності на землю: народ України "передав" свої права власності на землю державі Україні . Земельний кодекс запроваджує право постійного користування державними та комунальними землями , єдиною формою тимчасового користування землею визнається оренда . Ділянки державного лісового фонду можуть передаватися у комунальну та приватну власність. У приватну власність можуть передаватися "замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 га" . Зауважимо, що комунальна власність на землю згідно Земельного кодексу 1992 року була складовою частиною державної власності, тобто землі колишньої колективної власності не тотожні землям сучасної комунальної власності.

Згідно постанови Кабінету Міністрів "Про тимчасовий порядок розмежування земель права державної та комунальної власності" із земель права державної власності у комунальну власність повинні бути передані землі лісового фонду в межах населених пунктів та землі під об'єктами природно-заповідного фонду місцевого значення. За попередніми даними у комунальну власність із земель підприємств Держкомлісгоспу України має бути передано 188,1 тис. га, з яких 37,9 тис. га лісів населених пунктів, та 139,1 тис. га земель об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення, що складає відповідно % та % площі фонду України.

Суб'єкт права на землю vs суб'єкта лісогосподарської діяльності

У загальному процес трансформації права власності на ліси показаний на рис. 2. Кожна пластинчаста діаграма складається із двох частин, в силу умовного поділу правоспроможностей права власності на ліси (як лісові ресурси) та землю. На нижніх гранях зазначені власники (точніше розпорядники) землі. Верхня грань ілюструє розподіл права на ліси між підприємствами різних форм власності. Правоспроможності права власності вказані різними кольорами. Всяка відмінність у штрихуванні діаграм на схемі вказує на необхідність регулювання правових відносин між відповідними суб'єктами права і внесення необхідних положень до земельного та лісового законодавства, зокрема введення адекватних форм правоспроможностей права власності.

Діаграма, що ілюструє радянський період найпростіша (рис. 2 - 1978 рік). Внаслідок ототожнення суб'єктів права власності на землю - держави та народу, суперечності між формами власності лісогосподарських підприємств і розпорядниками земельних ділянок практично умовні.

У ранньому українському земельному та лісовому законодавстві вказана суперечність між суб'єктами права власності на землю і суб'єктами лісогосподарської діяльності стає очевидною (рис. 2 - 1992(1994) рік). Державні і недержавні, постійні і тимчасові лісокористувачі вели лісове господарство та здійснювали використання лісових ресурсів у лісах, що вважалися власністю держави , на землях, що були власністю народу України . Розпоряджалися землями лісового фонду виборні (тобто тимчасові) обласні (тобто місцеві) Ради народних депутатів. При цьому, відсутність чітко обумовлених повноважень різних органів влади щодо володіння, користування та розпорядження лісами, врешті проявилася у формуванні двох якісно відмінних систем регулювання використання лісових ресурсів у Карпатах та решті областей України.

Об'єктивний процес зміни форми власності підприємств, що ведуть лісогосподарську діяльність на землях, що раніше знаходилися у безстроковому користуванні колгоспів, вимагає нагального впорядкування сучасної схеми поділу правоспроможностей права власності (рис. 2 - 2001 рік). Значна частина комунальних та інших підприємств сьогодні здійснює лісогосподарську діяльність на землях державної власності . Єдиною законодавчо прийнятною формою права користування землею для цієї частини підприємств повинна бути оренда земель (рис. 2 - де-юре 2001 рік). Парадоксально, проте факт, - в Україні зазначеним підприємствам надано право постійного користування землями лісового фонду (рис. 2 - де-факто 2001 рік). Незважаючи на те, що надання земель було здійснене Радами до вступу в дію нового Земельного кодексу, нині згідно закону ці підприємства повинні оформити право оренди .

Інакше розв'язати проблему відповідності форми власності підприємства та форми власності на землю можна шляхом передачі у комунальну власність земель, на яких працюють комунальні лісогосподарські підприємства. Проте, згідно згаданого вище "Порядку ..." [15] землі лісового фонду поза межами населених пунктів можуть бути передані у комунальну власність виключно за рішенням Кабінету Міністрів України . Отже, в будь-якому випадку, поява нової постанови Кабінету Міністрів щодо комунальної власності на ліси - це тільки питання часу.

Загалом діаграми засвідчують, що в Україні запроваджене унікальне, принаймні для Європи, регулювання права державної власності на ліси. "Унікальність" полягає в розриві правоспроможностей власності між різними органами влади. Земельним кодексом право розпорядження земельними ділянками державного лісового фонду надане місцевим виконавчим органам влади, а право володіння та користування об'єднані в "незалежне" постійне користування, що надано підприємствам, у яких створені лісогосподарські підрозділи.

Як наслідок, правомірно стверджувати, що власники земель державної власності принаймні не співпадають з державними власниками лісів. Справді, чи є сучасні держадміністрації, або ж лісогосподарські підприємства власниками лісів? Ні перші - розпорядники державних земель, тобто "лісів" (див. - що таке ліс?), ні другі - володарі та користувачі лісів, тобто "земель", - "класичними", наділеними всіма повноваженнями, власниками лісів, не є. Тоді, хто ж в Україні є власником державного лісу?..

В продовження пошуків власника лісів оцінимо правоспроможності власності.

Право розпорядження землями - лісами

Для земельного права проблеми розпорядження землями немає, для лісового права проблема розпорядження лісами є. Справа в тому, що згідно статті 57 Земельного кодексу (т.зв. "аксіоми" використання земель лісового фонду) місцеві органи виконавчої влади мають практично необмежені повноваження щодо розпорядження земельними ділянками лісового фонду - надання-вилучення їх в постійне користування та оренду. Формально все вірно, - Земельним кодексом єдиним суб'єктом розпорядження всіма категоріями земель, в т.ч. лісового фонду - затверджено місцеві державні адміністрації. Але, тим самим, у прикладанні до державного лісового господарства, відомчий, тобто галузевий підхід, що базується на принципі централізму, та єдино розумний в умовах неоднорідності та малолісності України, замінено територіальним, що заснований на федералізмі, та нині реалізується в Карпатському регіоні, а типовим прикладом якого є система управління багатої лісами Російської Федерації. Окрім того, що російська схема господарювання, за якої постійні лісокористувачі (лісгоспи) не мають права розпоряджатися земельними ділянками лісового фонду, чужа лісовому господарству Європи, сьогодні взагалі важко уявити можливі наслідки поширення "карпатської" схеми на всю Україну. Схоже на появу "троянського коня" в лісовому праві.

Для наочності можливі наслідки прямого застосування української "аксіоми" використання земель лісового фонду можна порівняти із наданням права розпорядження запасами питної води місцевим органам влади у країнах де значну територію складають напівпустелі та пустелі. Ось де джерело для наповнення місцевих бюджетів провінцій, що від нестачі води не страждають.

Адекватно розв'язати проблему розпорядження державними лісами можна виключно через внесення поправок до Земельного кодексу. Виправдано надати право вирішення долі державних лісів єдиному центральному органу державної влади - врешті тільки тоді можна говорити про ефективне управління лісами України. В протилежному випадку, якщо новим Лісовим кодексом не буде співвіднесено відповідальність та права галузевого органу управління лісами та місцевих виконавчих органів влади, конфлікт "господарчо-розпорядчих" інтересів неминучий.

Право постійного користування лісом

Земельний кодекс 2001 року стверджує, що "право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку" . Невдалий, на нашу думку, термін "без встановлення строку" може означати, що у випадку об'єднання різних постійних лісокористувачів, чи поділу підприємства на декілька, чи ліквідації або зміні форми власності постійного лісокористувача, не встановлений строк закінчується. Строк постійного користування закінчується для постійного лісокористувача взагалі, якщо його назвати тимчасовим, або ж для частини земель, якщо їх надати в оренду. Цікаво, що реорганізацією та об'єднанням державних лісогосподарських підприємств займався і займається Державний комітет лісового господарства, і це право ніхто не збирається перепрошувати, а от правом вилучення земель із постійного користування та наданням їх в оренду після читання Земельного кодексу можуть скористатися місцеві державні адміністрації. Тоді, може виявитися, що на локальному рівні сановні мужі із різних державних установ будуть вирішувати, що було перше - курка чи яйце.

Якщо новий Лісовий кодекс не скаже обернене, то першим виявиться "яйце" - із Земельного кодексу 2001 року: "земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади надаються у постійне користування" , і далі по тексту із діючого Лісового кодексу 1994 року, "для ведення лісового господарства, а також для спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт" .

Формально, слід визначитися із термінами "ведення лісового господарства", "спеціальне використання лісових ресурсів", та їх причинно-наслідковим зв'язком із користуванням ділянкою лісового фонду "без встановлення строку". Зауважимо, що використання ділянок землі для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт, взагалі не є предметом лісового законодавства, з огляду на забезпечення "сталого лісоуправління". "Спеціальне використання лісових ресурсів", що складається переважно із "заготівлі деревини під час рубок головного користування", є короткостроковим (при суцільно-лісосічних рубках до одного року) користуванням; а "ведення лісового господарства" у лісівницькій науці (не в чинному Лісовому кодексі, де воно просто не означене) стосується довгострокового терміну вирощування лісового насадження (співрозмірного з віком рубки для суцільно-лісосічної форми господарства). Отже, в понятті "постійного користування" зібрані докупи дискретний лісогосподарський процес та перманентний лісогосподарський цикл. Причому ніхто не заперечує, що "ведення лісового господарства" повинне включати "рубки головного користування".

Очевидно, що "постійне користування" може стосуватися лише "ведення лісового господарства", в іншому разі воно просто втрачає зміст. Адекватне визначення поняття "ведення лісового господарства" має бути дане в новому Лісовому кодексі. Щоб не сталося так, що лісовим чиновникам доведеться звертатися за роз'ясненням до місцевих органів виконавчої влади щодо змісту "ведення лісового господарства".

Повнота права "постійного користування" земельними ділянками лісового фонду для "ведення лісового господарства" передбачає здійснення лісгоспами розпорядження лісовими ресурсами. Включення Земельним кодексом до постійного користування землею права володіння має на меті забезпечити розпорядження ресурсами, що знаходяться в межах земельної ділянки. Пригадаємо проект Основ лісового законодавства Союзу СРСР 1990 року, де "в постійне володіння і повне господарське відання лісовий фонд надається державним лісогосподарським підприємствам... для ведення лісового господарства". Володар лісів має право "повного господарського відання" ними як майном. Згідно закону "здійснюючи право повного господарського відання, державне підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та статуту підприємства" . Зауважимо, що українською володар також державець. Напевне, хто в Україні є державцем лісів поки що всім відомо.

Право оренди земельної ділянки лісового фонду

Навіть теоретично, оренда земельної ділянки лісового фонду "для ведення лісового господарства" - це нонсенс. Оренда земельної ділянки, як відомо, може бути короткостроковою - не більше 5 років, та довгостроковою - не більше 50 років . Найнижчий вік рубки у соснових насадженнях в експлуатаційних лісах на Україні становить 81 рік. Тому "для ведення лісового господарства" доцільно орендувати ділянку з насадженнями десь після 40-50 років, коли більшість "некомерційних" - неприбуткових рубок закінчені, і можна "вести господарство" прибутково, для чого рубати, рубати і ще ... От тільки буде цікаво дізнатися, яка скрута змусить орендодавця, що до цього півстоліття працював собі на збиток, і садив, і доглядав, перейнятися ідеєю такої оренди.

І практично, оренди "для ведення лісового господарства" нині в державі немає (див. рис. 2). Необхідних умов для довгострокових "концесій" в малолісній Україні просто немає. Таким чином, даний вид оренди може бути тільки перехідною формою користування, що запроваджується в період зміни форм власності на ліси. Очевидно, що в Україні кожна ділянка лісу може легко знайти "свого" постійного користувача.

Проте для послідовного зменшенням площі лісів може виявитися достатньо і оренди земельних ділянок лісового фонду "для спеціального використання лісових ресурсів". Власне суть тимчасового користування (оренди) може пояснити той маловідомий факт, що права і обов'язки тимчасових користувачів українського Лісового кодексу 1994 року відповідають правам і обов'язкам орендарів лісових ресурсів із неприйнятого Проекту основ лісового законодавства СРСР 1990 року. Місцевим органам виконавчої влади задля наповнення власних бюджетів вистачить скористатися тільки орендою (?!) "для заготівлі деревини під час проведення рубок головного користування". Саме так це спочатку було у карпатських областях.

У ринковому світі таку "оренду" називають "продажем лісу на корені". Ключове слово "продаж" передбачає конкурентні засади, чи то пак, лісові торги. Між іншим лісові торги та продаж лісу на корені згадуються ще в Лісовому кодексі УСРР 1926 року у розділі "Про користування лісом". Лісовим законодавцям корисно було б опрацювати національний історичний досвід.

Згідно Лісового кодексу 1994 року плата за спеціальне використання лісових ресурсів мала надходити у розмірі 80% до державного бюджету, та 20% до місцевих бюджетів. Нині згідно постанови Верховної Ради [16] плата за спеціальне використання лісових ресурсів повністю надходить до державного бюджету. Припустимо, що лісові торги будуть проводити місцеві органи виконавчої влади, а плата за оренду ділянки "для спеціального використання" буде повністю надходити до державного бюджету, - тоді яка місцевим адміністраціям вигода від торгів? А от якщо кошти від оренди надходитимуть до місцевих бюджетів, тоді про яке державне лісове господарство можна буде говорити?

Яке лісове господарство ведеться в карпатському, найбільш багатому лісом, регіоні після запровадження обласними держадміністраціями на дуже хисткій юридичній основі розподілу "лісосічного фонду", котрий за новим Земельним кодексом повинен бути замінений орендою ділянок "для спеціального використання лісових ресурсів"? Підказка: з території трьох карпатських областей в 2000 році експортовано деревини та виробів з неї на , з них тобто % недержавними фірмами та приватними особами. Може виявитися, що оренда "для спеціального використання лісових ресурсів" розпиляє стовбур дерева державного лісового господарства. А законодавчий "земельний" надріз вже є...

Важко віднайти всі причини проблем лісового сектору. Проте одна з них очевидна: проблеми, що виникають сьогодні, зокрема і в карпатських областях, багато в чому обумовлені юридично, інакше кажучи, дозволені Лісовим, Земельним, Цивільним кодексом та іншими законами та підзаконними актами. Не хотілося щоб традиція провокування проблем продовжилася. Практично для цього необхідний відгук суспільства на закони, які приймаються, їх широке обговорення та дискусія. Приміром, чи знайомі вам ті проблеми, що описані в даній статті?

Лісовий кодекс - чемпіон!

Pro Silva. Et contra Terra

Нині серед основних завдань майбутнього Лісового кодексу - врівноважити суперечності в лісових відносинах, що привнесені Земельним кодексом. По великому рахунку їх дві - "лісо-фондова" проблема (визначення лісу та лісового фонду), розв'язок якої зумовлює форму побудови Лісового кодексу, та проблема "прав власності на ліси", від розв'язання якої залежить структура управління лісами та лісовим господарством.

Нехай рахунок 2:0 на користь земельного права. Але як повторюють болільники лісового права: "Наступна гра на нашому полі".

Список використаних нормативно-правових актів та літератури:

1. Конституція України. Прийнята 28 червня 1996 року
2. Земельний кодекс України. Прийнято 25 жовтня 2001 року № 2768-ІІІ
3. Земельний кодекс України. Прийнято 1992 року.
4. ісовий кодекс України. Прийнято 21 січня 1994 року № 3853-XII
5. Лісовий кодекс УРСР. Прийнято 1978 року №
6. Цивільний кодекс України. Прийнято 2001 року №
7. Закон України "Про охорону природного навколишнього середовища". Прийнято 26 червня 1991 року № 1268-XII
8. Закон України "Про власність". Прийнято 26 березня 1991 року № 885-XII
9. Закон України "Про підприємства в Україні". Прийнято 27 березня 1991 року № 888-ХII
10. Методика грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та земель населених пунктів (тимчасова). Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 року № 213
11. Методика грошової оцінки земельних ділянок несільськогосподарського призначення. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 30 травня 1997 року № 525
12. Порядок грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів). Затверджено наказом Держкомзему України, Мінагропрому України, Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України, Держкомлісгоспу України, Держводгоспу України, Української академії аграрних наук від 29 серпня 1997 року № 86/19/148/86/76/88
13. Методика експертної оцінки земельних ділянок несільськогосподарського призначення. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1999 року № 1050
14. Методика експертної грошової оцінки земельних ділянок. Затверджено постановою Кабінету Міністрів від 11 жовтня 2002 року № 1531
15. Тимчасовий порядок розмежування земель права державної та комунальної власності. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 року № 1100
16. Постанова Верховної Ради
17. М. Орлов "Лісоуправління"

Джерело - Український лісовод