«Безнадійна дебіторська заборгованість» – поняття, часто застосовуване бухгалтерами, коли вони говорять своєю мовою на свої бухгалтерські та податкові теми. У приватному праві, поняття якого застосовують юристи, «безнадійна дебіторська заборгованість» не несе правового навантаження та не має певних приватноправових наслідків. Однак для того, щоб чітко і глибоко розуміти, що ж для бухгалтерського і податкового обліку означає зазначений термін, без норм приватного, тобто цивільного у даному випадку, права не обійтися.

Безнадійна дебіторська заборгованість у податковому законодавстві.

У пп.138.10.6. п.138.10. ст.138 ПКУ[1] зазначено, що до складу інших витрат включаються інші витрати звичайної діяльності (крім фінансових витрат), не пов’язані безпосередньо з виробництвом та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, зокрема, «витрати на створення резерву сумнівної заборгованості визнаються витратами з метою оподаткування в сумі безнадійної дебіторської заборгованості з урахуванням пп. 14.1.11 п. 14.1 ст.14» ПКУ. Одним із способів тлумачення у теорії права є тлумачення лексичне, тобто тлумачення якогось поняття чи виразу на основі лексичного наповнення змісту слів, що це поняття складають. Враховуючи такий спосіб тлумачення, слід вказати, що термін «безнадійна дебіторська заборгованість» означає:

-          відсутність надії на отримання боргу кредитором, з одного боку;

-          та той факт, що безнадійною може бути лише дебіторська заборгованість. Кредиторська заборгованість такою визнаватися не може, бо це був би нонсенс – боржник може втратити бажання чи можливість погасити свої борги, але не надію на те, що він заплатить.

Отже, зазначене вище поняття несе смислове навантаження, яке складається із смислових навантажень кожного із слів, що його складають, і поєднане у єдине ціле настільки, що законодавець навіть зумів викласти у ПКУ перелік ознак заборгованості, наявність яких (чи хоча би однієї з них) свідчить про її «безнадійний дебіторський характер». Так, відповідно до пп.14.1.11. п.14.1. ст.14 ПКУ, ознаки, яким має відповідати заборгованість, щоб вважатися безнадійною, є:

а) заборгованість за зобов’язаннями, щодо яких минув строк позовної давності.

Коли фахівець, який не є юристом, говорить про позовну давність, то досить часто в уяві спливають «3 роки», за межами яких нічого вже не існує. Для юриста позовна давність втілює в собі дещо інше розуміння цього правового інституту. Відповідно до ст. 256 ЦКУ[2] позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Зверніть увагу, у визначенні цього правового інституту жодним словом не згадується саме зобов’язання: його існування чи припинення. Тим більше не згадується й надія на отримання заборгованості, яка перетворює її у безнадійну зі збігом строку позовної давності.

Строк позовної давності призначений для того, щоб суд беззаперечно вступився за порушене право, звісно, якщо таке порушення мало місце. Для цього суд має встановити істину у справі (в процесуальному праві її називають об’єктивною істиною) та прийняти відповідне рішення. Якщо ж кредитор звертається до суду після збігу строку позовної давності та просить суд стягнути таку заборгованість, суд зобов’язаний прийняти такий позов та розглянути спір відповідно до його суті. Єдине, чим відрізняється звернення до суду із вимогою стягнути безнадійну заборгованість від звернення до суду із вимогою стягнути заборгованість, яка ще не стала безнадійною, є право суду відмовити у задоволенні позову лише з тієї підстави, що заборгованість перетворилася у безнадійну через збіг позовної давності. Однак, це право, а не обов’язок суду, та реалізовуватиме він це право, тобто відмовить у задоволенні позову про стягнення заборгованості, за якою збіг строк позовної давності, лише у тому разі, коли кредитор не переконає суд у тому, що він пропустив строк позовної давності через причини, що є поважними.

Важливим для розуміння строку позовної давності є розуміння того, що збігти він може лише тоді, коли його перебіг розпочався. Пояснюючи студентам відмінність між строком і терміном, поняттями, неправильним застосуванням яких у правовому розумінні постійно грішать вітчизняні ЗМІ, називаю одну дуже важливу відмінність між ними, яка полягає у тому, що строк завжди має два терміни: початковий та кінцевий. Адже, відповідно до ст.251 ЦКУ строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення, а терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Отже, термін настає та не може сплинути, а строк спливає та не може настати. Тож вирази типу «термін споживання – три місяці», або «строк споживання – 1 квітня» вирази, які свідчать про юридичну безграмотність тих, хто їх вживає. А людина, яка має диплом юриста, але вживає фрази типу: «3-річний термін» чи «термін позовної давності», прогуляла під час навчання лекцію та семінар на тему «Строки та терміни у Цивільному праві України».

За загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Саме порушення права має значення для перебігу позовної давності, бо право, яке не порушено, захищати немає потреби. А позовна давність призначена саме для захисту права. Тому слід зважувати на помилку, якої часто припускаються не юристи, тобто люди, які за фахом теорію цивільного права не вивчали. Наприклад, бухгалтери часто починають відлік строку позовної давності від дня оприбуткування товару за договором поставки, або його списання з балансу, навіть не звернувши уваги на те, що обов’язок оплати цього товару може бути встановлений договором як такий, що виникає через один рік після дати поставки.

Та й просто підприємці часто, говорячи про позовну давність, відраховують її від дати укладення договору, а не з того моменту, коли зобов’язання мало би бути виконаним. Так, якщо договором передбачено, що товар має бути оплачений покупцем не пізніше 1 січня 2014 року, то саме з цієї дати починається перебіг позовної давності, якщо на цю дату оплата не буде здійснена. І це при тому, що сам товар міг бути переданий покупцеві 1 січня 2013 року, тобто за рік до порушення права продавця на отримання оплати.

Слід мати також на увазі, що порушенням права однієї сторони договору є невиконання обов’язку іншою стороною. А якщо обов’язок взагалі не існує, то й порушити його неможливо. Або якщо виникнення обов’язку боржника сторони договору пов’язали з певними діями кредитора. Так, відповідно до ст.530 ЦКУ якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Наприклад, якщо сторони погодили, що покупець зобов’язаний оплатити товар протягом п’яти днів після його отримання, то порушити право продавця, він може лише тоді, коли, отримавши товар, не оплатить його протягом п’яти днів. Строк позовної давності почне свій відлік з шостого дня після отримання покупцем товару.

Якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку взагалі не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. Наприклад, якщо сторони домовились, що продавець має право вимагати сплати штрафу у разі, коли покупець прострочить оплату за договором, то лише реалізація права продавцем може призвести до виникнення обов’язку покупця сплатити штраф за прострочення оплати суми боргу. І саме ця реалізація права продавцем і невиконання відповідного обов’язку покупцем свідчитиме про початок перебігу строку позовної давності. І відповідно, якщо продавець дане право вимоги сплати йому штрафу покупцем не реалізує і вказану вимогу не заявить, то не можна буде говорити не те що про порушення зобов’язання покупцем сплатити штраф, а й навіть про його виникнення.

Позовна давність, здійснюючи свій перебіг, може бути зупинена або перервана. Основна відмінність між зупиненням та перериванням полягає у тому, що, говорячи побутовою мовою, зупинена позовна давність, продовжується після усунення обставини, що спричинила це зупинення, а перервана позовна давність, починає свій відлік спочатку. Це щось подібне до подорожі на власному авто: зупинившись у мотелі на ночівлю, зранку подорож можна лише продовжити, а не розпочати. А перервану подорож доведеться розпочинати знову: повернутися у вихідний пункт її початку.

Підстави зупинення перебігу позовної давності вказані у ст.263 ЦКУ. До них відносяться такі:

1) якщо пред’явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила). Наприклад, висока вода, що позбавила можливості керівника підприємства – кредитора, підписати позовну заяву про стягнення боргу та подати її до суду;

2) у разі відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на підставах, встановлених законом. Наприклад, Законом України «Про тимчасову заборону стягнення з громадян України пені за несвоєчасне внесення плати за послуги зв’язку» від 04.02.1999 р. № 422-XIV у зв’язку з невиконанням державою зобов’язань по виплаті заробітної плати, пенсій, стипендій, інших грошових виплатах населенню було тимчасово заборонено нараховувати по розрахунках та стягувати з громадян України пеню за несвоєчасне внесення плати за послуги зв’язку;

3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини;

4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.

Переривається перебіг позовної давності відповідно до ст.264 ЦКУ у випадку:

1) вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку. Наприклад, якщо сума боргу складає 1 млн. грн., а боржник перераховує кредитору 1 грн., то можна говорити про переривання перебігу позовної давності через визнання боргу, особливо, якщо в платіжному дорученні буде вказано, що оплата здійснюється частково. Таку дію боржник може вчинити хоча би для того, щоб його кредиторська заборгованість не перетворилася у безповоротну фінансову допомогу. Погодьтеся, 1 грн. – це значно менше, ніж податок на прибуток з 1 млн. грн., який мав би сплатити боржник, якби строк позовної давності збіг;

2) пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Як вже було зазначено вище, після переривання перебіг позовної давності починається заново, а час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. Але це не означає, що, звернувшись до суду з позовом про стягнення боргу, позивач перервав перебіг позовної давності, який почав свій відлік знову. Саме так іноді в консультаціях стверджують фахівці, які не повністю зрозуміли суть позовної давності. А суть її у тому, щоб мати право звернутися до суду з позовом (тому й давність називається позовною). Звернувшись до суду з позовом, позивач це право використав. Повторне використання цього ж правила – нонсенс. Це як споживання товару в межах строку його придатності до споживання. Після споживання такий строк вже не поновлюється.

Збіг позовної давності з точки зору наслідків у сфері цивільно-правових відносин не припиняє зобов’язання. Просто у примусовому його виконанні суд може відмовити. Але, повторюся, в будь-якому разі суд зобов’язаний прийняти позов кредитора незалежно від того, збігла чи ні позовна давність і, розглянувши такий позов, суд має встановити, чи дійсно існує зобов’язання. А от відмовити у його примусовому виконанні суд може лише в разі, коли сторона в судовому процесі заявить клопотання про це, та коли суд це клопотання задовольнить. Отже, відмова у задоволенні позову про стягнення боргу у зв’язку із збігом позовної давності є прямим доказом його існування.

Щодо позовної давності слід мати на увазі також і те, що вона буває загальною (3 роки) та спеціальною (строк такої позовної давності слід шукати у спеціальних нормах законодавства. Наприклад, строк позовної давності по зобов’язаннях про сплату неустойки встановлено в 1 рік).

б) прострочена заборгованість, що не погашена внаслідок недостатності майна фізичної особи, за умови, що дії кредитора, спрямовані на примусове стягнення майна боржника, не призвели до повного погашення заборгованості.

Примусове стягнення заборгованості з фізичної особи здійснюють органи державної виконавчої служби відповідно до Закону про виконавче провадження[3]. Виконавчі дії згідно із ст.20 цього Закону провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. У разі якщо у процесі виконавчого провадження з’ясовується, що майна боржника, на яке можливо звернути стягнення, недостатньо для задоволення в повному обсязі вимог стягувача, але майно боржника виявлено на території іншого органу державної виконавчої служби, державний виконавець має звернути стягнення на таке майно за погодженням з начальником відділу державної виконавчої служби, якому він підпорядкований, та за умови, що стягувач авансує витрати на організацію та проведення виконавчих дій. Про вчинення виконавчих дій на території іншого органу державної виконавчої служби державний виконавець повідомляє начальникові такого органу.

Якщо сума, стягнута з боржника, недостатня для задоволення всіх вимог за виконавчими документами, вона розподіляється державним виконавцем між стягувачами в порядку черговості, встановленому ст.44 Закону про виконавче провадження. Вимоги стягувачів кожної черги задовольняються після задоволення в повному обсязі вимог стягувачів попередньої черги. У разі якщо стягнута сума недостатня для задоволення в повному обсязі усіх вимог однієї черги, вимоги задовольняються пропорційно до належної кожному стягувачу суми.

Відповідно до ст. 47 Закону про виконавче провадження у разі, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними, виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу. Про наявність обставин, зазначених у частині першій цієї статті, державний виконавець складає акт. Про повернення стягувачу виконавчого документа державний виконавець виносить постанову з обов’язковим мотивуванням (тобто поясненням) підстав її винесення, яка затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований.

Таким чином, для визнання безнадійною простроченої заборгованості, що не погашена внаслідок недостатності майна фізичної особи, необхідними є вказані вище документи, отримані від державного виконавця, а саме: акт про відсутність майна, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до Закону про виконавче провадження заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; постанова державного виконавця про повернення стягувачу виконавчого документа з обов’язковим мотивуванням підстав її винесення, яка затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований, та сам виконавчий документ. Усі перелічені документи у своїй сукупності і свідчать про те, що стягувач вчинив усі можливі дії, передбачені законом, для стягнення боргу, але майна боржника не вистачило, щоб погасити заборгованість у повному обсязі, то ж така заборгованість набула статусу безнадійної дебіторської.

в) заборгованість суб’єктів господарювання, визнаних банкрутами у встановленому законом порядку або припинених як юридичні особи у зв’язку з їх ліквідацією.

Відповідно до ст.1 Закону про банкрутство[4] банкрутством вважається визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим же Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури. Відповідно до ст.37 Закону про банкрутство у випадках, передбачених цим Законом, господарський суд у судовому засіданні за участю сторін приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру строком на дванадцять місяців. При цьому банкрутом є боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов’язання встановлена господарським судом.

Отже, постанова господарського суду про визнання боржника банкрутом є тією юридичною подією, тим юридичним фактом, що перетворює прострочену заборгованість такого боржника у безнадійну дебіторську заборгованість.

г) заборгованість, яка виявилася непогашеною внаслідок недостатності коштів, одержаних після звернення кредитором стягнення на заставлене майно відповідно до закону та договору, за умови, що інші дії кредитора щодо примусового стягнення іншого майна позичальника, визначені нормативно-правовими актами, не призвели до повного покриття заборгованості.

Відповідно до ст.20 Закону про заставу[5] заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене законом або договором застави.

Реалізація заставленого майна, на яке звернено стягнення, провадиться державним виконавцем на підставі виконавчого листа, суду або наказу господарського суду, або виконавчого напису нотаріусів у встановленому порядку. Згідно із ст.24 Закону про заставу у випадках, коли суми, вирученої від продажу предмета застави, недостатньо для повного задоволення вимог заставодержателя, він має право одержати суму, якої не вистачає для повного задоволення вимоги, з іншого майна боржника в порядку черговості, передбаченої законодавством України.

Отже, якщо у результаті звернення стягнення на заставлене майно кредитор отримав повне задоволення своїх вимог, то говорити про безнадійну дебіторську заборгованість підстав немає. Якщо частина вимог залишилася незадоволеною, то перш ніж вважати цю незадоволену частину заборгованості безнадійною, слід вчинити дії щодо стягнення такого боргу за рахунок іншого майна, включаючи те майно, яке у заставу не потрапило. Тобто у такому випадку кредитор матиме право вважати заборгованість безнадійною і збільшити свої податкові витрати лише тоді, коли й іншого майна не вистачить, що було описано вище в п. «б».

ґ) заборгованість, стягнення якої стало неможливим у зв’язку з дією обставин непереборної сили, стихійного лиха (форс-мажорних обставин), підтверджених у порядку, передбаченому законодавством.

Форс-мажорними обставинами, зазвичай, вважаються непередбачені та непереборні події, що відбуваються незалежно від волі і бажання замовника або виконавця (війна, блокада, страйк, пожежа, аварія, паводок, замерзання моря, закриття морських проток, які трапляються на звичайному морському шляху між портами відвантаження і вивантаження, інше стихійне лихо, заборона експорту (імпорту), валютні обмеження або інші обмеження прав власності на сировину чи готову продукцію, у тому числі на їх переміщення, прийняті державою або відповідним державним органом тощо) і призводять до порушення умов укладених договорів. Підпунктом 159.3.5. п.159.3. ст.159 ПКУ передбачено документи, якими має підтверджуватися наявність обставин непереборної сили або стихійного лиха (форс-мажору). Хоча у вказаній нормі йдеться про відшкодування безнадійної заборгованості за рахунок страхового резерву кредитора, однак навряд чи сприймуть податківці інший перелік документів, якими підтверджується форс-мажор. До таких документів ПКУ відносить:

підтвердження Торгово-промислової палати України про настання обставин непереборної сили чи стихійного лиха на території України;

підтвердження уповноважених органів іншої держави, легалізованих консульськими установами України, у разі настання обставин непереборної сили чи стихійного лиха на території такої держави;

рішення Президента України про запровадження надзвичайної екологічної ситуації в окремих місцевостях України, затверджене Верховною Радою України, або рішення Кабінету Міністрів України про визнання окремих місцевостей України потерпілими від повені, посухи, пожежі та інших видів стихійного лиха, у тому числі рішення щодо визнання окремих місцевостей потерпілими від несприятливих погодних умов, які потягли за собою втрату врожаю сільськогосподарських культур в обсягах, що перевищують 30 відсотків середнього врожаю за попередні п’ять календарних років.

Отже, лише за наявності перелічених вище підтверджень чи рішень варто вважати дебіторську заборгованість безнадійною та зменшувати за її рахунок базу оподаткування податком на прибуток.

д) прострочена заборгованість померлих фізичних осіб, а також осіб, які у судовому порядку визнані безвісно відсутніми, недієздатними або оголошені померлими, а також прострочена заборгованість фізичних осіб, засуджених до позбавлення волі.

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою, недієздатною означає, що така особа втрачає дієздатність, тобто здатність своїми діями набувати прав та виконувати обов’язки. Виконання обов’язку такою особою в результаті стає неможливим, а отже, надія на погашення заборгованості такою особою також втрачається.

Відповідно до ст.43 ЦКУ фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування. Згідно із ст.46 ЦКУ фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, то протягом шести місяців, а за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру – протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. Така особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

Недієздатною може бути визнана судом особа, яка внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Засудження фізичної особи відбувається на підставі вироку суду у кримінальній справі. Так, згідно із ст.43 КПК[6] засудженим у кримінальному провадженні є обвинувачений, обвинувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили.

Таким чином, дебіторська заборгованість перетворюється у безнадійну у випадках, коли зникає надія на її отримання. Мовою юристів таке зникнення надії відбувається за наявності певних юридичних фактів (у праві це дії чи події), підтверджених належним чином оформленими документами: постановами, актами державних виконавців, судовими рішеннями чи вироками, рішеннями органів державної влади… Зникнення деяких юридичних фактів може означати повернення безнадійній заборгованості статусу «надійної». Наприклад, коли визнаній недієздатною особі суд повертає дієздатність, або особа, визнана померлою, з’являється і заявляє про своє право вважатися живою, пов’язане у тому числі й з обов’язком виконати свої зобов’язання перед кредитором, або коли обставини, визнані форс-мажором, припиняють свою дію. У всіх цих випадках у кредитора з’являється надія на отримання належного виконання боржником, а заборгованість перестає бути безнадійною.

Безнадійна дебіторська заборгованість у бухгалтерському законодавстві.

У бухгалтерському обліку безнадійна дебіторська заборгованість також списується на витрати (бухгалтерські у цьому разі). Але для цього дебіторська заборгованість має пройти певні етапи від поточної до безнадійної.

Відповідно до п.4 ПБО-10[7] поточна дебіторська заборгованість – це сума дебіторської заборгованості, яка виникає в ході нормального операційного циклу або буде погашена протягом дванадцяти місяців з дати балансу. Коли щодо такої поточної дебіторської заборгованості виникає невпевненість у її погашенні боржником, вона набуває ознак сумнівного боргу. Сума сумнівного боргу складає резерв сумнівних боргів. Залишок резерву сумнівних боргів на дату балансу не може бути більшим, ніж сума дебіторської заборгованості на ту ж саму дату. Відповідно до п.10 ПБО-10 нарахування суми резерву сумнівних боргів за звітний період відображається у звіті про фінансові результати у складі інших операційних витрат.

Коли щодо дебіторської заборгованості невпевненість у її погашенні боржником переростає у впевненість про її неповернення боржником або за нею минає строк позовної давності, така заборгованість із сумнівного боргу перетворюється у безнадійну дебіторську заборгованість. Безнадійна дебіторська заборгованість виключається з активів одним з двох шляхів: (1) з одночасним зменшенням величини резерву сумнівних боргів, тобто виключенням з цього резерву; (2) списанням на інші операційні витрати. Списання на інші операційні витрати відбувається у разі недостатності суми нарахованого резерву сумнівних боргів та в частині такої недостатності, тобто коли розмір безнадійної дебіторської заборгованості перевищує розмір такого резерву, або коли йдеться про дебіторську заборгованість, щодо якої створення резерву сумнівних боргів не передбачено.

Таким чином, «бухгалтерська» безнадійна дебіторська заборгованість є більш оціночною категорією, тобто визнання заборгованості безнадійною відбувається на підставі наявності у суб’єкта господарювання чи його посадових осіб сумніву у її погашенні чи впевненості у її непогашенні боржником. Стосовно бухгалтерської дебіторської заборгованості правове регулювання критеріїв визнання її такою обмежується зазначеними оціночними категоріями (сумнівом та впевненістю), які є більш суб’єктивними, ніж об’єктивними, оскільки виникають у результаті процесу мислення певних посадових осіб.

Що ж до «податкової» безнадійної дебіторської заборгованості, то у цьому разі законодавець віддав перевагу об’єктивним факторам, які усувають фактор наявності бажання платника податку віднесення до безнадійної тієї чи іншої заборгованості. Таке законодавче «зарегулювання» цього питання є зрозумілим та логічним, оскільки податкові правовідносини є більш ризикованими як для платника податку, який може понести відповідальність у разі неправильного формування бази оподаткування податком на прибуток, так і для державного бюджету, який у разі завищення розміру безнадійної дебіторської заборгованості може позбутися частини надходжень з цього ж податку.

[1] Податковий кодекс України від 02.12.2010р. № 2755-VI (прим. авт.).

[2] Цивільний кодекс України, від 16.01.2003 р. № 435-IV (прим. авт.).

[3] Закон України «Про виконавче провадження» в редакції Закону України від 04.11.2010 р. № 2677-VI (прим. авт.).

[4] Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції Закону України від 22.12.2011 р. № 4212-VI (прим. авт.).

[5] Закон України «Про заставу» від 02.10.1992 р. № 2654-XII  (прим. авт.).

[6] Кримінальний процесуальний кодекс України, від 13.04.2012 р. № 4651-VI (прим. авт.).

[7] Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 10 «Дебіторська заборгованість», затверджене наказом Міністерства фінансів України від 08.10.1999р. № 237, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 25.10.1999 р. за № 725/4018  (прим. авт.).

Опубліковано в газеті “Бухгалтерія” № 9 (1048), 4 березня 2013 року, стор.59-63

Джерело - Персональний сайт Ол. Єфімова