Трудові спори: ВС вказав на умови стягнення середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення
До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають.
Середній заробіток за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, тому строк пред’явлення до суду позовних вимог про стягнення такого заробітку обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, тобто з часу видачі наказу про поновлення на роботі. Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у справі № 461/1303/19
Суд установив, що рішенням районного суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, визнано незаконними та скасовано накази ПАТ про звільнення позивача, поновлено його на посаді директора, допущено негайне виконання рішення про поновлення на роботі та про оплату вимушеного прогулу за один місяць. Районний суд задовольнив вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання роботодавцем рішення суду про поновлення позивача на роботі. Апеляційний суд погодився з таким висновком, але зменшив суму виплат.
Верховний Суд змінив судові рішення в мотивувальних частинах з огляду на таке. Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що невиконання відповідачем протягом тривалого часу рішення районного суду про поновлення позивача на роботі має наслідком застосування положень статті 236 КЗпП України про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду.
Водночас у мотивувальній частині судових рішень суди послалися на те, що зазначена вимога є спором про оплату праці, а тому працівник має право звернутися до суду з позовом з такими вимогами без обмеження будь-яким строком.
Цей висновок є помилковим з огляду на таке. За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу. Припинення, розірвання трудового договору пов'язано зі звільненням працівника.
Якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір із ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку.
Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем. До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають.
У зв'язку з цим виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, не можуть вважатися заробітною платою та не витікають із трудового договору, вони не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу. Отже, середній заробіток за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою в розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці».
Тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, а строк пред'явлення до суду позовних вимог про стягнення таких виплат обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, тобто з часу видачі наказу про поновлення на роботі (частина перша статті 233 КЗпП України). Постановою Верховного Суду рішення Галицького районного суду м. Львова та постанову Львівського апеляційного суду змінено, виключено з їх мотивувальних частин посилання на те, що вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі є спором про оплату праці, а тому на підставі частини другої статті 233 КЗпП України працівник має право звернутися до суду з позовом з такими вимогами без обмеження будь-яким строком.