Постріл невідомого злочинця залишив сиротами п’ятеро дітей

30 вересня на перевалі між Байдарською та Бельбекською долинами Кримських гір було вбито єгеря Всеармійського військово-мисливського товариства Олександра Півсаєва. Тіло застреленого впритул чоловіка знайшли наступного дня його колеги. За фактом убивства кримською міліцією відкрита кримінальна справа за статтею 115 КК України. А родина лишилася без годувальника. Найбільша проблема, яка зараз потребує негайного вирішення, — матеріальне становище сім’ї. Дружина загиблого Світлана отримала матеріальну підтримку від родичів, друзів, підприємства, Cевастопольської міськдержадміністрації, та цих коштів вистачило на поховання і поминальні дні. На сьогодні єдиний дохід родини — дитячі виплати на однорічну доньку Таїсію. Ще нарахована пенсія із втрати годувальника: кожна дитина до 18-ти років отримуватиме щомісяця по 240 гривень.

Тому якщо хтось має бажання допомогти у скруті, може перерахувати кошти на особисту банківську картку дружини загиблого єгеря -  Півсаєвої Світлани Миколаївни. Номер картки у Приватбанку 4627 0858 2328 7533.

Добрий, люблячий, мрійливий

Поки їхала на зустріч із дружиною Олександра, розмірковувала: як говорити про те, що найбільше ятрить душу? Та побачивши Світлану, зрозуміла, що хвилювання марні. Розмова з привітною молодою жінкою склалася сама собою.

Вона познайомилася з Олександром п’ять років тому. Він мав уже двох дітей — Настю й Артема — від попередніх шлюбів. У Світлани теж був за плечима досвід сімейного життя, від якого на руках залишилася донька Карина. «Він був справжнім чоловіком: міцним, сильним, турботливим і надзвичайно добрим, — з теплотою у голосі згадує Світлана. — Мою доньку любив так, ніби вона була його рідна кровинка. Згодом у нас народилися спільні діти — Ілля, якому зараз три роки, і Таїсія. Його турботи й любові вистачало на всіх». Таким він був не лише у своїй родині. Ніхто з друзів і знайомих ніколи не бачив його у поганому настрої. Ця людина випромінювала добро і позитив.

Ліс — другий дім

Лісу Олександр приділяв багато часу. Це була його стихія, де почувався як риба у воді, ніколи не чекав небезпеки.

Кожний день єгеря починався з об’їзду своєї території — перевіряв, чи все як слід, чи немає в лісі непроханих гостей. Світлана пригадує, що часто супроводжувала його у таких поїздках. І вранці, й увечері, коли надходила інформація, що в лісі не все гаразд. «Для мене завжди було дивно, що навіть на такі виїзди він ніколи не брав із собою зброї», — розповідала жінка. Мене це теж здивувало, не втримуюся від запитання: «Він був такий упевнений, що з ним нічого не станеться?». Світлана на мить замислилася, а потім впевнено сказала: «Навіть якби в нього була зброя, на людину її не підняв би!».

Можливо тому, що бачив чимало смертей, оскільки два роки відслужив в Афганістані, поховав багатьох своїх товаришів. Тому до зброї завжди ставився з пересторогою.

Та і не всяку тварину міг убити. «Якось до лісу почали зграями приходити дикі собаки, — згадує Світлана. — Сашко переймався, що вони можуть загризти молодих тварин, тому просив своїх колег їх відстрілювати. Єдине, на кого він справді любив полювати, — перепілка. Але не більше того, що дозволено, бо ніколи не зловживав владою у лісі».

Інших також змушував дотримуватися законів і правил полювання. Уважно стежив, аби організовані групи мисливців вполювали не більше, ніж вказано в ліцензії. А на всі їх вмовляння підстрелити більше, відповідав: «Я годую цих тварин не для того, щоб ви в один день усіх відстріляли і перетворили живий ліс на пустелю».

Поза зоною досяжності

Розповідаючи про день, який назавжди змінив життя родини, Світлана пригадувала кожну хвилину, кожне сказане слово.

На вихідні вона з дітьми поїхала до своєї мами. Сашко залишився на господарстві, як завжди навідувався до лісу та порався біля хати. Родину мусив забрати додому в неділю надвечір. Але зателефонував і попередив, що приїде за ними в понеділок. Бо має ще клопіт — заготувати дрова для опалення будинку взимку. «Він ніби кудись поспішав. Адже ці дрова пролежали біля хати майже місяць. А тут на вулиці така злива, а йому чомусь закортіло їх привести до ладу», — не приховує свого подиву Світлана.

Як і обіцяв, приїхав наступного дня зранку — діти ще спали. Почав усіх квапити: «Скоріше додому, запалимо піч, натопимо баню». Але плани змінилися — зателефонували друзі-єгері і запросили на полювання, перепілку постріляти. Довізши родину додому, забіг до хати, перевдягнувся, взяв собаку та рушницю, сів у машину і поїхав.

Коли повертався з полювання, отримав інформацію, що на його ділянці браконьєри вбили оленя. Дивним було те, що людина, яка це повідомила, телефонувала з незнайомого номера і не представилася.

Вдома чоловік поспіхом схопив ключі від шлагбаума, який перекриває дорогу на ділянку, попросив дружину забрати собаку і рушницю. «Я не мала передчуття чи якоїсь внутрішньої тривоги. Подібні ситуації траплялися і раніше», — зауважує Світлана.

Заклопотана дітьми, вона незчулася, як минув час. На годиннику — вже п’ята, скоро почне вечоріти, а чоловіка немає... Зателефонувала йому і почула у відповідь: «Абонент поза зоною досяжності». Та не хвилювалася, бо знала, що в лісі телефонний зв’язок може зникати, тому чекала на повідомлення: «Абонент знову на зв’язку». Але воно так і не прийшло.

Терпець увірвався. Після шостої вечора жінка почала телефонувати кожні 15 хвилин. У відповідь ненависне: «Абонент поза зоною досяжності»… Світлана не випускала телефон із рук до ночі. Відчуття того, що трапилося щось недобре, вже не покидало. Припускала, що, може, за кимсь гнався і зламав ногу, чи загубив телефон, або вдарився і втратив свідомість…

Потім зателефонувала ліснику, кордон якого розташований поруч зі шлагбаумом, до якого виїхав чоловік. У відповідь почула: «Я його не бачив, повз кордон він не проїжджав». Потім почала телефонувати єгерю, ділянка якого трохи вище, ніж угіддя Олександра. На зв’язок він вийшов лише о 7 ранку і сказав те, чого Світлана чути не хотіла: «Сашка я не бачив».

Далі все було, як у тумані. Жінка тиснула на кнопки мобільного і говорила, як робот: «Сашко пропав» і казала, куди треба їхати.

Єгері, лісники з Ай-Петрі, Ялти, Сімеїза почали підійматися до вказаного місця. «Перші, хто добрався, зателефонували мені й сказали, що знайшли відкриту машину, а Сашка ніде немає, — з тремтінням в голосі говорить Світлана. — Надія, що він живий, жевріла в душі. Але було якесь відчуття внутрішньої порожнечі. Я просто плакала, пила якість пігулки і себе не пам’ятала».

Сестри Олександра принесли до хати трагічну звістку: «Сашу вбили».

«Коли приїхала на місце вбивства, побачила міліціонерів, вони почали кричати: «Хто її сюди привів? Заберіть її звідси!». Я пояснювала, що мені треба побачити Сашу, бо хочу зрозуміти, що вже нічого не зможу для нього зробити», — з повними очами сліз згадує жінка.

З дня трагедії пройшов уже майже місяць, а Світлана так і не може збагнути, чому Саша не взяв із собою собаку. Можливо, його гавкіт налякав би вбивцю, і це дало б шанс врятуватися. Щодо рушниці, яку він залишив вдома, то навряд чи він нею скористався б — спрямувати в людину він її все одно не зміг би.

Були мрії, а залишилися…

«У нас багато дітей, ми з тобою тільки жити починаємо. Наші дітки трохи підросли, і можна почати власний дім будувати», — пригадує нині Світлана слова свого чоловіка. — Ми жили у будинку його мами, а так хотілося мати своє гніздечко!»

Тепер молодій вдові не до мрій. Життя змінилося назавжди — Світлана втратила кохану людину, а з ним і міцну опору, турботу, любов, підтримку. І що буде далі в її житті, вона не знає. Сили жити додає лише думка про дітей. Розуміє, що тепер це тільки її діти, її турбота і її мами, яка допомагає нести хрест своїй дочці.

Бентежить жінку і водночас дивує те, що говорить трирічний син, який за останній місяць подорослішав. «Він розмірковує, як доросла людина, — ділиться своїми спостереженнями Світлана. — Якось Ілля підійшов, притулився і запитав: «Мамо, це не люди вбили нашого тата, а звірі?». А ще він постійно питає: «Чому вбили нашого тата? Правда, що в людей не можна стріляти? Мамо, ти знайдеш того, хто його вбив?»

Поки триває розслідування

Хвилювань жінці додає невпевненість у завтрашньому дні. До всього, її донька, 9-річна Карина, хворіє на діабет і потребує постійного догляду, ліків та особливого харчування. Єдину надію розв’язати нинішні проблеми жінка покладає на страхову компенсацію, яку виплачують, коли з людиною стався нещасний випадок на виробництві. «Я намагалася дізнатися про долю виплати у роботодавця чоловіка, але зрозумілої відповіді не отримала, — бідкається Світлана. — Навіть не знаю, отримаю щось чи ні».

Аби допомогти Світлані, «УК» звернувся до Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві в АРК. Адже саме ця інстанція нараховує виплати за згаданими страховими випадками. Як з’ясувалося, аби «колесо завертілося», працедавець мусить звернутися до фонду із заявою про те, що в нього стався нещасний випадок на виробництві. Після чого створюють комісію, яка здійснює власне розслідування. В підсумку видається перший акт Н-5, де визначають — пов’язаний цей випадок із виробництвом чи ні. На підсилення першого акта видається другий — Н-1, який доводить, що випадок пов’язаний з виробництвом. І тільки після цього нараховують компенсацію. Як розповіли у фонді, цього року максимальна сума одноразової виплати становить 79 тисяч гривень, але через суд утриманці можуть збільшити виплату, якщо доведуть, що претендують на більшу компенсацію.

За законом розслідування комісії триває від 3 до 30 днів. Та, як пояснили в управлінні фонду міста Севастополя, випадок Світлани не простий. Адже за фактом вбивства відкрита кримінальна справа, і поки не буде завершене розслідування, ні про яку страхову компенсацію не може бути і мови.

Джерело - Урядовий кур'єр